Мовчу давно, втім тріснув шов:
У горлі ком, всі ноти повз.
Нема слів, голос під замком.
Давила сміх, та не скинула оков.
Втім зняв петлю з шиї – перший вдих.
Мовиш: «Я ніхто», втім ти – весь мій світ.
Знаю: врешті змінитись нам до снаги.
Все – ніщо, як мій бік не зайняв.
Чом від твоїх слів став тріщати панцир мій?
Як сталось так, що вірю більше, ніж собі?
Кожну тайну, що тисне вагою,
Біль, який робить з мене загрозу.
Досить ховатись – в кожного є темний бік.
Раптом ми в змозі битись, а не бігти в ніч?
Не змінити все, сидячи просто.
Може, світло є за поворотом?
Вирвались б ми, ми!
Не змінити все, сидячи просто.
Хай минуле лишиться під льодом.
Час летить, все ніби в тумані.
Я віру давно відсунув подалі.
Ти пробилась крізь темноту, яку аніхто розвіять не зміг.
І зі дна моєї душі підняла все, що таїв від усіх.
Маска заховала лиходія чи чудовиська в мені?
Я в полоні голосів, які штовхають до петлі.
Все прекрасно, як ми разом. Ти єдина, хто лишилась.
Слабко вірю, втім питання знову в голові:
Чом від твоїх слів став тріщати панцир мій?
Як сталось так, що вірю більше, ніж собі?
Не змінити все, сидячи просто.
Може, світло є за поворотом?
Вирвались б ми, ми!
Не змінити все, сидячи просто.
Хай минуле лишиться під льодом.
Схопи мене – все добре! (Ми!)
Якщо зітрем все чорне? (Ми!)
Мовчу давно, втім тріснув шов:
У горлі ком, дав надію знов.
Не змінити все, сидячи просто.
Хай минуле лишиться під льодом.